Не пропустивши жодного м’яча на турнірі, голкіпер «Житлобуду-1» стала кращим гравцем неофіційного чемпіонату України з жіночого футболу. Крім того, Ірина Саніна вважається штатною пенальтисткою харківської команди, відтак змогла не тільки зберегти свої ворота в недоторканності, але й відзначитися забитим м’ячем. У відвертому інтерв’ю «УФ» Ірина розповіла не тільки про свої спортивні звитяги, але й про особисте життя.

— Ірино, «Житлобуд-1» доволі впевнено здобув трофей, не пропустивши жодного м’яча. Певно, напередодні зимової першості не могли й подумати, що вашій команді так легко вдасться посісти першу сходинку?

— Ні, ми не очікували, що перемога буде настільки легкою. Знали, що багато команд якісно підсилилися, тому налаштовувалися на важкі матчі. Зрештою, ключовий поєдинок у нас був проти «Легенди» в півфіналі, й коли ми їх пройшли, зрозуміли, що обов’язково маємо виграти турнір.

— Наскільки зрозуміло, саме з чернігівською командою «будівникам» прийшлося найскладніше?

— Так! З-поміж інших поєдинків на турнірі, зустріч з «Легендою» у нас відібрала багато сил та емоцій.

— На вашу думку, хто з гравців «Житлобуду-1» на зимовій першості проявив себе найбільш яскраво?

— Як на мене, вся команда зіграла чудово, тому когось одного виокремлювати не стану. Ми в кожному матчі мали хороший вигляд, і всі дівчата заслуговують бути кращими.

— У неофіційному чемпіонаті України кожна з команд за п’ять днів провела по п’ять поєдинків. Граючи в такому шаленому ритмі, втома сильно відчувається?

— Я стомилася не стільки фізично, скільки морально й психологічно. Я повторюся, але матч з «Легендою» особисто для мене видався дуже складним. Вже аж надто багато емоцій я залишила на футбольному полі. Позначився нереалізований мною пенальті, та й напруження в матчі трималося до останньої хвилини.

— За п’ять днів перебування в Умані з містом вдалося ознайомитися?

— Я би не сказала, що ми доб­ре вивчили місто. Так, пройшлися по центральній площі... На жаль, погодні умови не дозволили відвідати Софіївку. Зрештою, взимку в дендропарку не так цікаво, як, скажімо, влітку. Упевнена, якби було тепліше, ми обов’язково сходили би на екскурсію по місту та Софіївці. Крім того, в нас ще є чемпіонат, де передбачений виїзд до Умані. Тож вже тоді й надолужимо згаяне.

— Ірино, за час турніру ви тричі пробивали пенальті, два з яких схибили. У команді ви вважаєтеся штатним пенальтистом?

— Ні, я не штатний пенальтист. Просто тренер сказав, що я маю бити пенальті, тож і підходжу до «позначки». А якоїсь наполегливості чи особистого бажання пробивати одинадцятиметрові в мене немає. Я лише виконую тренерську настанову.

— Двоє поспіль нереалізованих одинадцятиметрових психологічно вас не надломили? Все ж таки дехтопісля таких невдач узагалі перестає бити пенальті…

— Скажу чесно, після того, як не забила перший пенальті, другий пробивала невпевнено. Щось мене бентежило. А коли не реалізувала другий, то взагалі дуже розчарувалася. Певно, на мене тиснуло надмірне бажання реабілітуватися, довести, що перший промах був випадковим.

— Чим дівчата займаються у вільний від футболу час? Можливо, граєте в карти, чи, як і хлопці, шліфуєте свою майстерність в іграх на Playstation?

— Та ні, зазвичай відпочиваємо. Дивимося телевізор, читаємо різноманітну літературу, журнали. Крім того, займаємося прасуванням. У нас за кожним гравцем закріплена футбольна форма, тож після матчів доводиться її прасувати. Щодо Умані, то в нас також багато часу забирала дорога від готелю до їдальні. Поки туди й назад дійдеш, більше нічого й не захочеш (сміється).

— Не секрет, що ви маєте пропозиції від низки клубів, зокрема з Росії. Загалом, на який термін у вас розрахований контракт з «Житлобудом-1»?

— Ще як мінімум рік я гратиму за харківський клуб.

— А потім плануєте залишитися чи все ж змінити чемпіонат, переїхавши, скажімо, до більш заможної Росії?

— Не хочу загадувати наперед. Побачимо, як воно буде. Наразі я граю за «Житлобуд-1» і мене все влаштовує. Приховувати не стану, в мене справді є цікаві пропозиції, але до закінчення контракту з харків’янами ні про яку зміну клубу мови в принципі бути не може.

— Здивувалися, коли вас вибрали найкращою футболісткою зимової першості?

— Так, я була приємно здивована. Тим паче, що на груповому етапі особ­ливо великої роботи в мене не було: наші захисники діяли впевнено та надійно, практично не підпускаючи суперника до власного штрафного. Щоправда, трохи довелося попрацювати в матчі з Черніговом, але, за великим рахунком, за весь турнір серйозної роботи я не мала. Зрештою, дуже приємно отримати цей приз та закінчити змагання з нулем у графі «пропущені м’ячі».

— Відомо, що для «Житлобуду-1» «Легенда» — це принциповий суперник, і на полі між вами точиться неабияка боротьба. Наприклад, в минулому сезоні у фінальному матчі за Кубок України ви вступили в словесну перепалку з однією з футболісток чернігівського клубу, яка мало не закінчилася бійкою. Тож цікаво, за межами поля ви також непримиримі суперники?

— Ні, за межами футбольного поля ми абсолютно нормально спілкуємося, я би навіть сказала, що товаришуємо. Справа в тому, що гравці «Легенди» і «Житлобуду-1» часто перетинаються в таборах збірних, тож ми добре знайомі з чернігівськими дівчатами. Під час турніру в Умані проживали в одному готелі, й часто ходили одна до одної в гості. З чернігівками ми в хороших відносинах.

— А яку команду більше за все не любите?

— Однозначно — «Житлобуд-2». У нас з цією командою відносини якось не склалися. Крім того, вони ще й принципові суперники, адже другий «Житлобуд» також базується в Харкові. Одним словом — дербі.

— Враховуючи, що ви є вихованкою донецького футболу, жалкуєте, що цьогоріч «Донеччанка» не приїхала на зимову першість? Чи для «Житлобуду-1» це додатковий плюс?

— Звісно, прикро. Ситуація в країні склалася таким чином, що участь «Донеччанки» в зимовій першості просто унеможливлювалася. В Донецьку є все для виховання футболісток — база, тренери, хороша школа. Узагалі, в Україні мало хто може похизуватися власною футбольною академією. А в Донецьку все це було, відтак дуже прикро, що через військові дії в країні донець­кий клуб тимчасово припинив своє функціонування. Зреш­тою, «Донеччанку» замінили на «Тернополянку», яка показала себе тільки з найкращого боку. Тепер багато гравців донецького клубу перебралися до інших команд і практично всі вони грали в Умані.

— Те, як організували турнір в Умані, вам сподобалося?

— Загалом, так. Тільки погода підвела. Раніше зимова першість проводилася в Маріуполі, й ми грали в критому манежі. Там узагалі все чудово було. В Умані ж матчі проводилися під відкритим небом, що, з урахуванням несприятливих погодних умов, створювало певні труднощі. А в іншому — все було проведено на хорошому рівні. Учасників забезпечили проживанням, харчуванням і якісним полем, тож ми і цьому раді.

— Ірино, переходячи від футболу, хочу спитати вас про особисте. Відомо, що ви вже давно вий­шли заміж та виховуєте дитину. Як встигаєте зай­матися футболом та виконувати при цьому роль матері та дружини?

— Якось так виходить, я вже до цього звикла. Коли з’явилася дитина, ми з чоловіком переїхали до Харкова. Жіночий футбол все ж таки відрізняється від чоловічого. Ми не так багато часу проводимо в роз’їздах, тому я встигаю бувати вдома та приділяти увагу сім’ї.

— Як довго перебували в декретній відпустці?

— Чотири місяці.

— Відверто кажучи, здивували. Гадав, що футболісткам для цього дають більше часу.

— Звісно, потрібно більше часу, але в мене дек­ретна відпустка склалася таким чином. Знаю, що деякі дівчата після народження дитини взагалі закінчують з футболом, однак це не про мене. Я у футболі з дитинства, тож радикально змінювати сферу діяльності ще не готова. Поки є сили й можливості, буду грати.

— У вас хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик. Йому вісім років.

— То вже дорослий хлопець! Певно, він також займається спортом?

— Попри те, що в нас спортивна сім’я (чоловік Ірини займається боксом. — Р.К.), Артем більше схильний до навчання. Щоправда, він ходить на плавання, але це, скоріше, для загального розвитку.

— Загалом, любите подорожувати?

— Якщо чесно, мені подорожей вистачає з головою. Коли граємо в чемпіонаті, постійно їздимо по Україні, потім сюди додаються ще виїзди за збірну та єврокубки. Отож за подорожами я точно не сумую.

— Останнім часом «Житлобуд-1» постійно бере участь у жіночій Лізі чемпіонів. Отож яке місто з тих, що вам довелося відвідати, найбільше сподобалося?

— Минулоріч ми грали в Північній Ірландії, в Белфасті, й мені це місто дуже сподобалося. Загалом, я дуже симпатизую Британії. Все ж на острові життя дещо відрізняється від решти материкової Європи.

— За яку команду вболіваєте?

— За Донецький «Шахтар». Я сама уродженка Донецька, тому моє вболівальницьке серце належить тільки «гірникам».

Роман КИРІЄНКО. "Український футбол"

Джерело: http://ukrfootball.ua/news/irina-sanina-u-nas-za-kozhnim-gravcem-zakriplena-futbolna-forma-tozh-pislya-matchiv-dovoditsya